<< Главная страница

Українська проза (збIрка II)




Максим Рильский. Олександр Довженко



Я тiльки недавно точно пригадав, коли вперше зустрiвся з Олександром Довженком. Це було в 1920 роцi. Олександр Петрович був тодi секретарем Київського губернського вiддiлу наросвiти, завiдував також (про це пише вiн у своїй автобiографiї) вiддiлом мистецтва, був комiсаром Драматичного театру iм. Шевченка. Як само вiдбулося наше знайомство, не можу пригадати. Скажу тiльки зразу: не був вiн тодi ще нi художником, нi кiномитцем, не мав нiякого голосного iменi, а проте на всiх, буквально на всiх людей справляв враження надзвичайно талановитої, гарячої, закоханої в життя людини, особливої людини. Про що б не заходила мова - про новi вистави у театрi, про шкiльнi справи (я тодi вчителював на селi), про вчинену комусь несправедливiсть, про мистецтво й лiтературу, про вузькiсть поглядiв у декого з громадських дiячiв того часу чи про перспективи народного господарства, - Довженко займався, як вогонь, хоча не раз до палких речей домiшував добру пайку суто українського гумору, скрашуваного, як сонячним промiнням, чарiвною його усмiшкою. У мене залишилось таке враження, що й тодi я вже знав напевне: ця надзвичайна людина вiдзначиться в життi надзвичайними якимись дiлами, хоч невiдомо ще було не тiльки менi, а й самому Довженковi, в якiй само сферi. "Довженко" - це слово, яке з притиском вимовляли всi, хто тiльки з ним стрiчався.
Звичайна схема, яку дає й сам Олександр Петрович у згаданiй вже автобiографiї, така: переживши рiзнi життєвi перипетiї, вперше "знайшов себе" Довженко 1923 року в Харковi, виступаючи як художник-iлюстратор i карикатурист у тогочаснiй пресi, а також працюючи над удосконаленням художньої своєї вмiлостi. Справдi, й тепер, переглядаючи старi газети та журнали i натрапляючи в них на рисунки, пiдписанi псевдонiмом (власне, iменем) Сашко, вiдчуваєш який гострий олiвець мав отой Сашко, яку тонку кмiтливiсть i спостережливiсть, i думаєш: а таки ж дiйсно мiг iз Довженка вирости справжнiй, високої мiри майстер образотворчого мистецтва. Думав це i говорив вiн не раз i сам. Проте (продовжуючи схему) раптом, саме раптом, Довженко круто повернув в iншу сторону. (Мотиви цього повороту вiн викладає в автобiографiї, але йдеться не про них.) "В червнi 1926 року я просидiв нiч у своїй майстернi, пiдбив пiдсумки свого певлаштованого тридцятирiчного життя, вранцi пiшов з дому i бiльше не повертався. Я виїхав в Одесу i влаштувався на роботу на кiнофабрику як кiнорежисер". Влаштувався, до речi, не маючи нiякiсiнької пiдготовки до працi в кiно. Очевидно, i тут дiяла та яскрава талановитiсть, яка вiдразу привертала до себе людей i вселяла в них вiру в Олександра Довженка...
Отже, схема така: працював на радянськiй роботi, потiм був журнальним художником, потiм став кiнорежисером i на цьому нiби крапка. Нiби крапка, бо й справдi всi дальшi роки Довженкового життя позначенi роботою в кiно...
Але це була не рядова робота рядового кiнорежисера. Вiдомо, що бiльшу частину сценарiїв до своїх фiльмiв, властиво, майже всi, написав Довженко сам. I хвалителi його, i хулителi (а й таких не бракувало на прекрасному й гiркому довженкiвському шляху) не могли не визнати глибокої своєрiдностi його сценарiїв. Одначе про хист Довженка як письменника, як майстра с л о в а заговорили на повен голос тiльки в роки другої свiтової вiйни, коли вiн потрясав радянських людей своїми пристрасними, полум'яними, громовими оповiданнями, нарисами, статтями, прилюдними виступами...
I недавно довелось менi чути вiд одної спостережливої й тонкої людини гадку, нiби Довженко по-справжньому знайшов себе як письменник. Це вже неначе втретє - i остаточно - "знайшов себе"!
Справа стоїть, очевидно, по зовсiм так. У кiномистецтвi зробив Довженко найбiльше, кiномитцем вiн був, так би мовити, природженим... А правда полягає в тому, що все життя поєднував вiн у собi i художпика-образотворцн, i письменника, i кiнорежисера, i мислителя та громадського дiяча. Правда полягає в тому, що творчу сна-чцину Довженка треба брати у всiй її чудовiй сукупностi. I при цьому слiд пам'ятати, Що весь вiк ця людина шукала i нiколи не заспокоювалась на знайденому, що був Довженко органiчним новатором, вiдкривачем нових обрiїв у мистецтвi i в життi. А мистецтво й життя були для нього нероздiльними.
Створенi Довженком кiнофiльми здобули собi свiтову славу. За життя автора про них багато сперечалися. Довелося Олександровi Петровичу вислухати з приводу їх чимало несправедливого та прикрого, що гiркою отрутою напувало йому серце. Нинi можна вважати загальновизнаним, що Довженко - один з найбiльших майстрiв радянського i свiтового кiномистецтва. Вклад його в художню прозу, драматургiю, публiцистику ввiйшов у золоту скарбницю нашої культури. Для всiєї дiяльностi автора "Землi", "Щорса", "Поеми про море", "Зачарованої Десяи", "Повiстi полум'яних лiт" характерне те, що кожний його новий твiр був i новим етапом у мистецтвi, що в кожнiй повiй речi ставив перед собою майстер новi завдання i по-новому розв'язував їх, що вiн нiби не знав слова "зупинка".
Проте весь творчий шлях цього неспокiйного митця був позначений єднiстю його основних естетичних принципiв, етичних i фiлософських поглядiв, єднiстю ставлення до дiйсностi, до життя, до минулого, сучасного i майбутнього рiдної країни, всього Радянського Союзу i всього людства. Визначити цю єднiсть, накреслити основнi риси творчого свiтогляду i творчої практики Довженка допомагає нам не тiльки безпосереднє знайомство з його фiльмами, кiносценарiями, драмами, оповiданнями i т. iн., а й пильне читання не так давно зiбраних i опублiкованих лекцiй, промов, "заготовок" до сценарiїв, щоденникових записiв i т. iн. I перед нами постає творчiсть Довженка у всьому своєму багатствi, як складна й могутня симфонiя.
Першим, що визначає митця, є його ставлення до дiйсностi, до того, що звуть широким словом правда. I тут маємо ряд уже показових теоретичних висловлювань Довженка, потверджених його творчою практикою. Скажемо прямо: Довженко був свiдомим i послiдовним ворогом дрiб'язкової правдоподiбностi, вiн завжди дбав про високу правдивiсть. А це - зовсiм рiзнi, часто цiлком протилежнi речi. У своїй статтi 1954 року "Слово у сценарiї художнього фiльму" Довженко палко закликав товаришiв по мистецтву: "Приберiть геть усi п'ятаки мiдних правд. Залишiть тiльки чисте золото правди".
Це визначення - чисте золото правди - настiльки влучне, що один iз наших дослiдникiв узяв його як заголовок для своєї монографiї про Довженка.
Любителiв того, щоб у мистецтвi все було "точнiсiнько, як у життi", раз у раз дивували i вражали, а то й дратували в сценарiях Довженка i поставлених за тими сценарiями фiльмах епiзоди, що справдi не вiдповiдали вимозi "точнiсiнько, як у життi"...
Справдi-бо, вже в ранньому фiльмi "Арсенал" чимало розмов викликала та кiнцiвка, де український робiтник Тимiш стрiчається в бою з гайдамаками.
"А на останньому бастiонi "Арсеналу" посипав ворогiв з кулемета Тимiш.
Пiдбiгають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. Заїло кулемет у Тимоша.
Лютиться Тимiш, топче кулемет, випростовується i починає кидати камiння в наступаючого ворога.
- Стiй! - кричать гайдамаки, сторопiвши.
- Хто з кулеметом?
- Український робiтник. Стрiляй! - Тимiш випростався, роздер на грудях сорочку й став як залiзний. Страшною ненавистю й гнiвом палають очi.
Три залпи дали по ньому гайдамаки i, бачачи марнiсть нiкчемних пострiлiв своїх, закричали, приголомшенi:
- Падай! Падай!
I самi зникли.
Стоїть Тимiш - український робiтник.
Певна рiч, це - символiчна сцена, символiчний образ. Але навряд чи є пiдстави говорити про символiзм як провiдний метод великого реалiста i великого романтика Довженка. Краще говорити тут про велику силу узагальнення, яка справдi становила одну з 'найприкметнiших рис Довженка.
У тому ж таки "Арсеналi", даючи трагiчну картину зголоднiлого i змученого в кiнцi першої свiтової вiйни села, Довженко малює, як однорукий солдат, охоплений розпачем, тяжким передчуттям лиха, що насувається на країну, б'є свого коня - i кiнь до нього раптом, як у казцi, промовляє людськими словами: "Не туди б'єш, Iване".
"У всякому разi щось подiбне здалось однорукому", - додає Довженко-сценарист, i ми розумiємо, що справа тут не в правдоподiбностi цiєї сцени, а в глибокiй психологiчнiй правдi. З цього штриха починаючи, Довженко малює переконливу картину зростання революцiйного гнiву, а далi й революцiйної свiдомостi у селяпина-бiдпяка. "Не туди б'єш, Iване", - це звучить як вiдголос цiлого перевороту в людськiй душi.
Всi, мабуть, пам'ятають iютрясаючi кадри в фiльмi "Щорс", коли бiйцi Тараща пського полку несуть на носилках смертельно пораненого Боженка, спiваючи "Заповiт". З приводу цих кадрiв автор пише у кiноповiстi "Щорс" (тобто в так званому лiтературному сценарiї):
"Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такi були носилки, чи така бурка на чорному конi? I золота шабля бiля спустiлого сiдла? Чи так низько були схиленi голови тих, що несли? Чи вмер київський столяр Божен ко де-небудь в глухому волинському шпиталi пiд ножем безсилого хiрурга? Загинув, не приходячи до свiдомостi i не проронивши, отже, нi одного слова i навiть не подумавши нiчого особливого в останню хвилину свого незвичайного життя? Хай буде так, як написано!"
"Хай буде так, як написано" - тобто: iдеться про те, щоб дати на найвищiй потi останнi хвилини прекрасного життя робiтника-революцiонера, окреслити найвиразнiшими рисами суть його героїчного подвигу, а не про фотографiчну чи фактографiчну точнiсть...
Про Iвана Володимировича Мiчурiпа - великого перетворювача природи, постать якого особливо вабила Довженка, - написав Олександр Петрович i кiносценарiй, i п'єсу з промовистою назвою "Життя в цвiту". Мiж цими творами є багато спiльного, б й розбiжностi, але образ головного героя змальовано загалом тими самими тонами. I ось дуже iнтересний щоденниковий запис 1944 року про Мiчурiна:
"...Може, вiн був i не такий, напевне не такий. Я вiдкинув всю суму невеликих приватних побутових правд, прямуючи до єдиної головної правди сiєї Людини".
"Людина" тут написано з великої лiтери. Саме такою Людиною i мислив собi Довженко Мiчурiна, i саме во iм'я слави цiєї Людини вiдкинув вiн геть "невеликi приватнi (тобто частковi, дрiбнi. - М. Р.} побутовi правди"... Довженко був митцем i мислителем великих категорiй i незмiрних масштабiв. Щоб окреслити вузькiсть i обмеженiсть чийого-небудь свiтогляду, Олександр Петрович говорив, бувало, з презирством: "Вiн мислить районними масштабами...".
Вiн любив смiливi мазки, широкий лет, яскравi тони, то, що ми називаємо гiперболiзацiєю i чим нас так чарують великi художники вiд Шекспiра до Гоголя i вiд Гоголя до Маяковського. Пiп був безоглядно смiливий. Досить пригадати фiльм i кiноповiсть "Земля", ту сцену, де вперше в селi з'являється трактор, i спосiб, яким "добувають воду" для радiатора завзятi комсомольцi (декому цей епiзод здавався натуралiстичним). Чудесний своєю високою правдою танець Василя перед його смертю - вiд нього вiє гегелiвським розмахом, гегелiвською епiчнiстю i гоголiвським лiризмом.
До речi, "Земля" - це що один iз нiмих фiльмiв Довженка, i тому в одноiмепнiй кiноповiстi виривається у автора вигук: "Як жаль, що в кiно не можна говорити!" Появу на кiноекранi людського голосу i кольору вiтав Довженко вiд усього серця, i це ж було так природно у незрiвнянного майстра слова i художника!
Справдi, тiльки майстровi слова мiг належати такий, примiром, уступ в оповiданнi "Тризна": "Над кiньми вився дим, як над огнями (...) Лунали прокльони, хрип, i жаль, i рев аеропланiв, i височенний тонкий зойк пораненої кiнської душi".
Таких соковитих, колоритних, до краю напружених описiв багато можна знайти i в кiноповiстях та сценарiях, i в оповiданнях Довженка.
Я кiлька разiв уже згадав iм'я Гоголя. Гоголь справдi був улюбленцем Довженка, як був вiн улюбленцем i Юрiя Яiювського, i Остапа Вишнi. Рiзнi це люди, рiзнi художнi iндивiдуальностi, але всi троє - Довженко, Яновський, Випiня - могли себе назвати та й називали учнями Гоголя.
Воно нiби не зовсiм сходиться: новатор - i учень. Але я но знаю в свiтi нi одного генiального, иайсмiливiшого митця, на чолi якого не лежав би вiдблиск того чи iншого генiального i смiливого вчителя.
Саме Гоголя несподiвано згадує Довженко в кiноповiстi "Щорс": "На вокзалi, за кiлометр вiд старовинного бойовища, звiдки грандiозна душа Гоголя пiднесла колись скривавлену душу запорожця Кукубепка до самого божого престолу, на лубенському напiвзруйноваиому вокзалi в салонвагонi бiля вiкна сидiв Боженко..."
Тiльки великий митець мiг так використати образ iншого великого митця. Кукубенко - i Боженко!
Гоголiвським повiвом дише на нас i таке мiсце в оповiданнi "Тризна": "Неначе не на сiльському майданi у бою, а десь у казцi чи у пiснi, дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так i шарахнулись вони на молоду траву обоє i товаришiв десяткiв з добрих два. Лук'ян ще перевернувсь якось разiв чотири, випустив шаблю i зразу захропiв, мов пiсля доброго вина з музикою, гучними бубнами i молодецьким танком".
Читаючи такi мiсця, згадуєш не тiльки Гоголя, а й те безсмертне джерело, що напувало i Гоголя, i Довженка, - українськi народнi думи.
Олександр Петрович, як вiдомо, написав i сценарiй за "Тарасом Бульбою", який мрiяв екранiзувати. Це одна з високих мрiй, якi не довелося здiйснити майстровi.
У сценарiї "Бульби" Довженко йде, загалом кажучи, досить покiрно за Гоголем. Вiн же був просто закоханий у цю повiсть! Але вчитаймося в таке мiсце: "На небi сидить старий бог-отець. За ним - ангели i святi, серед яких було чимало запорожцiв. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу лине до бога Кукубенкова душа i зупиняється перед господом.
- Це ти, Кукубенко? - запитав бог.
- Я, господи, - вiдповiв Кукубенко.
- Ти не зрадив товариства?
- Нi, господи...
- Не кидав у бiдi чоловiка?
- Нi, господи...
- Берiг свою совiсть, бачу.
- Воiстину...
- Ну сiдай, Кукубенко, одесную мене. Кахи!
I бог легенько кашлянув, як добрий старий пасiчник, що не любить порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа".
Тут усе близьке до Гоголя, просто iз Гоголя взято славетне "Сiдай Кукубенко, одесную мене", з Гоголем перегукується i ота чистота етичного iдеалу, за вiрнiсть якiй потрапив у святi найстарiший у Запорозькому вiйську козак Бовдюг, - чистота, що становила одну з заповiдей самого Довженка. Але в пiдкреслених рядках про бога, схожого на доброго пасiчника, який не любить порохового диму i кашляє вiд нього, лунає вже нота не тiльки гоголiвського, але й суто довженкiвського гумору.
Ця нота озветься потiм в однiй iз найпоетичнiших кiноповiстей Довженка, у "Зачарованiй Деснi", такими рядками: "Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкраїнi простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих - Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо..."
Всю "Зачаровану Десну", овiяну пахощами берегового сiна та городнього зiлля, заткану ясними зорями українського неба, сповнену шумом дерев, сплесками риби в рiчцi, голосами перепелiв i деркачiв, пирханням коней, дiвочими спiвами та дiдовими оповiдями, пронизану нiжною любов'ю автора до його дитячих лiт i до рiдних людей, - всю цю кiноповiсть густо помережив її творець отакими лагiдними усмiшками, за якими раз у раз криється глибока й добра мисль.
А ось маєте гумор iншої тональностi - гумор, що криє в собi вже й вiдляски сатиричного бича. Мова мовиться (в оповiданнi "Тризна") про корову Маньку, що побувала в столицi на виставцi: "Повернулась Манька з Москви зовсiм iншою. Вона була вже не проста, а заслужена вродi корова республiки. Уже нi один пастух не мiг на неї щось там крикнути, вродi: "А куди ти, щоб бодай ти була здохла нехай! Куди ти, нечиста сила?!"
Правда, у Маньки зразу ж завелися недоброжелательки. Це були здебiльшого поганенькi корови, що давали мало молока, та й то рiдкого, од нiкчемностi своєї породи. I чомусь так-от сталося, Манька помiтила, що чим менша й ледачiша була корiвчина, тим бiльше мукала вона проти Маньки казна-що, так що голова колгоспу i заввiддiлом тваринницьких ферм навiть почали було вiрити коров'ячим наклепам i коситься на Маньку за гордiсть i одрив од мас".
Видима рiч, що тут зовсiм легко перекинути мiсток вiд Маньки та її рогатих "недоброжелательок" на людськi вiдносини й дiла.
Ноти сатири, дедалi грiзнiшої, що переходила в громовий гнiв, наймогутнiше залунали в Довженкових оповiданнях воєнних лiт i в його сценарiях.
Як у багатьох великих творцiв, з гумором i сатирою сусiдив у Довженка глибокий трагiзм, що набував з роками, як здається менi, все бiльшої сили. Раз у раз, однак, сумне й страшне опромiнювалося в творах Довженка свiтлим i повним любовi поглядом на життя, на свiт, i тодi сама смерть ставала чимось подiбним до тихого i неодмiнного в природi заходу сонця. Така смерть дiда Семена в "Землi".
"Може б, з'їсти чогось? - вголос подумав дiд, оглядаючи свiй рiд, i, коли Орися пiднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав бiлої сорочки й почав їсти. Це була його улюблена червонобока дуля, та, мабуть, з'їв уже вiн всi свої грушки до одної, бо тiльки пожував вiн її трохи, за звичкою, аж тут серце почало спинятись. I вiн це зрозумiв: вiдклав грушку набiк, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всiх, склав руки на грудях i, проказавши з усмiшкою:
- Ну, прощайте, вмираю, - тихенько лiг i вмер".
Читаючи цi рядки, мимоволi згадуєш сторiнки Тургенева i Льва Толстого, де так само спокiйними i величними рисами малюється смерть людей працi, що вiдробили на свiтi своє... У наведеному уривку хочеться, проте, вiдзначити той естетичний елемент, елемент краси, яким вiрний собi Довженко оповиває цю сцену: дiд обтер останню свою грушку рукавом бiлої сорочки; вiдчувши наближення смертi, дiд опорядив бороду й сорочку...
Всi, хто пам'ятає фiльм "Земля", пригадують, що дiдова Семенова смерть вiдбувається па тлi розкiшної, нiби аж надмiрно розкiшної природи, серед невичерпної плодючостi рiдної землi... I всiм запали в серце простi, промовленi "з сумовитою посмiшкою" слова Семенового внука, носiя в фiльмi нового життя, сiлькора Василя:
"Грушки любив..."
Трагiзм i складнiсть людської душi, поєднання почуття виконаного обов'язку з почуттям особистого болю показав Довженко в "Арсеналi", - там, де Глушак убиває свого колишнього друга Худякова, який виявився зрадником народу:
"Глушак зводить гвинтiвку i звертається до глядачiв (до апарата):
- Убиваю зрадника i ворога трудящих, мого друга Василя Петровича Худякова, шестидесяти лiт... Будьте свiдками моєї печалi..."
"Перед тим як вистрiлити в зрадника, Глушак промовляє одне слово таким тоном, наче в останню фатальну мить вiн скинув з себе пiвстолiття:
- Вася...
I вистрiлив".
Оце й є то, що ми називаємо безоглядною смiливiстю Довженка як митця. Це й є приклад високої психологiчної правдивостi, властивої йому.
Безмежним жалем i смутком вiє вiд того мiсця в кiноповiстi "Повiсть полум'яних лiт", де Демид i Тетяна Орлюки лежать у холодну зимову нiч на печi спаленої ворогами хати, лежать, дожидаючи неминучого кiнця. Але й ця жахлива сцена осяяна немеркнучим сяйвом краси народної душi, народної пiснi.
Демид просить Тетяну заспiвати йому колядки.
- Колядки? - перепитує Тетяна.
I Демид, мiшаючи дiйснiсть iз маячнею, каже: "Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi поприходять. Iван з дiвчатами. Га? Iван! Заспiвай про нашого Йвана..."
I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка рлюкової матерi:
Молодець Iваночко та вибив ворота! Святий вечiр...
А "молодця Iваночка" в цю ж саму хвилину посилає командуючий армiєю Глазунов на великий ратний подвиг.
Довженко тiльки почав працювати над фiльмом "Повiсть полум'яних лiт", смерть перетяла йому творчу путь. Здiйснила на екранi цей фiльм, як i фiльм "Поема про море", у творчому спiвробiтництвi з першорядними артистами, дружина й друг Олександра Петровича Ю. I. Солнцева.
Я належу до тих глядачiв, якi вважають, що в цих фiльмах прекрасно й шанобливо виконано творчу волю й мистецькi та iдейнi заповiти Довженка. I кадри з Тетяною та Демидом Орлюками наложать до таких явищ мистецтва, якi гострим плугом врiзуються в душу глядача. Довженкiвським гострим плугом.
Одна з найвищих точок трагiчного в "Повiстi полум'яних лiт" - це розмова Марiї з бронзовим пам'ятником її чоловiка, Павла. Вона принесла до пiднiжжя пам'ятника "свiй сором i муку, дитину незнаного батька" - i мiж нею, живою й страждущею людиною, i бронзовим пам'ятником справдi вiдбувається обопiльна розмова. Це одна з тих довженкiвських "ненравдоподiбностей", якi дратують людей не дуже широкого смаку i якi, власне, дають одну з пiдстав говорити про генiальнiсть автора "Повiстi полум'яних лiт".
Я назвав як одного з духовних батькiв Довженкових Миколу Гоголя. На цьому мiсцi хочеться назвати i iм'я найбiльшого в свiтi спiвця жiнки-страдницi, жiнки-матерi - Тараса Шевченка...
Високiй героїцi Вiтчизняної вiйни присвятив Довженко багато гарячих сторiнок. Забути не можна те мiсце в "Повiстi полум'яних лiт", де вчителька Уляна при нiмецькому комiсаровi i при зрадниковi, "мiнус-людинi" Грабовському розповiдає учням про Святослава 2, про вiкопомнi дiла предкiв. Тою самою героїкою - в дусi "убий, не здамся" Лесi Українки - опромiнена й смерть директора школи, Уляниного батька Василя Марковича. Вся постать, уся iсторiя Iвана Орлюка, переможця не тiльки ворогiв, а й власної смертi - це живе втiлення героїзму радянських людей у днi Великої Вiтчизняної вiйни. Але в оповiданнi "Слава" читаємо такi слова:
"Поезiя й героїка вiйни затулила драму вiйни, прикрила од людського ока бруд, пiт, кров, розор i надлюдську працю". А в оповiданнi "Тризна" - ще яснiше:
"Багато благородної працi, багато ласки, добра i доброї згоди треба збагнути, знайти i принести в життя, щоб загоїти якось душевнi калiцтва, ушкодження i рани людськi".
Цi слова великого гуманiста ми повиннi завжди пам'ятати, думаючи про його твори, присвяченi вiйнi, безсмертному воєнному подвиговi радянського народу.
"...Що є на свiтi радiснiшого i приємнiшого, нiж добра робота? - запитує Довженко в кiноповiстi "Земля". - Що може бути милiше, як по довгому дню косовицi повертати на заходi сонця з веселого лугу додому? Тiло в тебе так приємно млiє, тиша в душi, i тобi що неповних дев'ятнадцять рокiв, i ти почуваєш, що й "вона" з грабельками десь поруч з тобою, а пiд босими ногами i в тебе, i в неї тепла земля, укачана колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи нiжною грязюкою, що так приємно лоскоче мiж пальцями".
Поезiя природи, поезiя кохання, поезiя працi - все це злите тут в єдину гармонiю, все це повите чарами тiєї краси, тiєї життєрадiсностi, при яких навiть грязюка здобував собi епiтет "нiжна".
I це - один iз лейтмотивiв автора "Життя в цвiту", людини, що з великим iнтересом читала про Бербанка i з великим натхненням двiчi оспiвала Мiчурiна, людини, що просто-таки кохалася в садiвництвi, - про що свiдчить посаджений Довженком бiля Київської кiностудiї сад, - мислителя, що над усе любив розвивати в своїх iмпровiзацiях перед друзями перспективи перетворення природи, оновлення землi, прекрасного й гармонiйного будiвництва.
Цей самий лейтмотив, що у раннiй "Землi", звучить i в пiзнiй "Зачарованiй Деснi": "До чого ж гарно й весело було в нашому городi! Ото як вийти з сiней та подивитись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвiте весною! А що робилось на початку лiта - огiрки цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, кропу, моркви! Чого тiльки не насадить наша невгамовна мати!"
Це - свiт, побачений очима дитини, маленького Сашка. Але таким бачив його i дозрiлий Олександр Довженко, чия невгамовна мати любила проказувати: "Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало..."
I нiби перегукується з цiєю невгамовною матiр'ю солдат Iван Орлюк в одну з найстрашнiших хвилин свого життя, стоячи як пiдсудний перед вiйськовим трибуналом i пояснюючи, чому вiн носить iз собою вузличок з рiдною землею: "...Все своє дитинство я ходив по насiнню. Воно в нас було скрiзь, де не повернись: в горщиках, у вузликах, на жердках, у сiнях, в повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та мiшечках".
I далi: "Я так люблю сiяти! Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сiяти, садовити, плекати, щоб росло..."
I з цiєї любовi до рiдної землi, iз цього "люблю сiяти" виросла могутня сила Iвана Орлюка, який i справдi вчинив рiч, що мовою закону зветься злочином, а продиктована була велiнням гарячого i правдолюбного серця, - i вкрив своє iм'я богатирськими подвигами, для вславлення яких не вистачає людських слiв...
"Люблю... саджати що-пебудь у землю, щоб проiзростало...", "Люблю сiяти, садовити, щоб росло..." - у цьому весь Довженко.
Мало є на свiтi митцiв, зокрема кiномитцiв, творчiсть яких була б так природно, так нерозривно пов'я зана з творчiстю народною, з пiснею, як це бачимо у Довженка.
Уже в перших кадрах "Арсеналу" звучить як провiдна мелодiя зворушлива й глибокодумна пiсня "Ой, було в матерi три сини...". Вона вводить читача, глядача, слухача в грозову атмосферу цього раннього твору Довженка, вона настроює людину на високий патетичний i поетичний лад...
У тому ж "Арсеналi" читаємо таку авторську ремарку: "Похиливши голови, двi жiнки ждуть не дiждуться, як у пiснi чи в стародавнiй думi". На думку Довженка, це - найвиразнiшi слова для окреслення душевного стану отих двох жiнок. I воно справдi так.
У "Землi" вся сцена похорону сiлькора Василя, що впав вiд куркульської кулi, побудована на перегуку пiсень. "Пiснi вливалися в процесiю з усiх вулиць i вуличок безупинно, неначе потоки в велику рiку. Старi козацькi й чумацькi мотиви, i пiснi працi, й кохання, i боротьби за волю, й новi комсомольськi пiснi, й "Iнтернацiонал", i "Заповiт", i "Побратався сокiл з сизокрилим орлом - гей, гей, брате мiй, товаришу мiй!..." I знову "Все мы в бой пойдем за власть Советов", - все поєдналось у единому громоголосому звучаннi".
Цей розлив, це море пiсень пiд час похорону знову може здатись, а мабуть, таки й здавалось чимось надмiрним прибiчникам "п'ятакiв мiдних правд", але це й є те чисте золото правди, яке осявало всю путь Довженка.
Про потрясаючу колядку, яку спiває Демидов! Орлюку старенька його дружина холодної зимової ночi на печi спаленої хати, вже була мова.
I "Поема про море", i "Повiсть полум'яних лiт" наскрiзь пронизанi звуками пiсень. Важко дiбрати - як це бувало у Шевченка, - де проходить межа мiж iндивiдуальним Довженковим i народною пiснею чи, вiрнiше, думою в таких гiрких, урочистих i прекрасних рядках: "Шукай мене, моя мати, в степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричi зимувати, своїм чубом кучерявим степи устилати, своїм тiлом комсомольським орлiв годувати, своєю кров'ю гарячою рiчки виповняти, людство визволяти".
Олександр Довженко був не тiльки глибоко нацiональним художником, але й палким патрiотом. Любов до рiдної землi вiн вважав не лито правом, а й одним iз найвищих обов'язкiв, одною з найiстотнiших прикмет справжньої людини. Ця любов з особливою пристрастю оспiвана письменником у "Повiстi полум'яних лiт", у "Зачарованiй Деспi". Але треба зовсiм не знати Довженка, щоб приписувати йому нацiональну обмеженiсть, тим паче нацiональний егоїзм. Досить згадати такi твори його, як "Аероград", "Антарктида", "Мiчурiн", "Життя в цвiту", оповiдання "Тризна", щоб переконатись, як животворила Довжепкову душу iдея "сiм'ї великої, сiм'ї вольної, нової", iдея дружби народiв, iдея iнтернацiоналiзму.
Менi доводилось - в зв'язку з поїздкою Олександра Петровича на Далекий Схiд, з мандрiвками його по тайзi, з його роботою над "Аероградом" - розмовляти з ним про "Останнього з Удеге" Фадєква, про арсеньєвського Дерсу Узала, про особистi його зустрiчi з гольдами та iншими, як колись говорено "iнородцями", - i я завжди милувався на те багатство любовi до людини не тiльки незалежно вiд її нацiональностi, але й з великою увагою та повагою до нацiональних особливостей людини, яким обдарований був Довженко. Те, що для втiлення такого дорогого йому образу перетворювача природи взяв вiн росiянина Мiчурiна, промовляє само за себе.
У щоденникових записах його ми раз у раз бачимо живе, творче, дiяльне зацiкавлення Китаєм, Iндiєю, Африкою, Америкою, країнами Захiдної Європи. Ясно, що постатi представникiв капiталiстичного свiту, носiїв капiталiстичної iдеологiї малював вiн у своїх сценарiях гострими i рiзкими негативними барвами, що твори його часiв Вiтчизняної вiйни сповненi ненавистю до загарбникiв i насильникiв фашистiв, - але все своє бездонне серце вiддавав вiн трудящим усiєї землi в їх боротьбi за мир i справедливiсть.
Довженко нiжно любив свою хату, свою матiр, свою зачаровану Десну. Але з невиданою гостротою зору бачив вiн на землi нових людей, новi мiста, новi пейзажi.
Недавно опублiковано його нарис "Хата", i там стоять такi слова: "Я не славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною правобережною i лiвобережною стрiхою...
Хай не дорiкають менi вороги холодподухi i лживi, що я превозношу, чи прославляю тебе, чи ставлю над всiма оселями свiту. Я прощаюсь з тобою. Я кажу тобi: згинь з моєї землi. Хай тебе пе буде. Обернись в хороми, покрийся залiзом, красуйся великими вiкпами, вирости, пiднiмись над травами, над житами i над садами". I далi: "Хай се вже будеш не ти. Хай прийдуть до тебе добробут i гiднiсть i сядуть на покутi, щоб зникли сум i скорботи з твоїх темних куткiв, i пiчурок, i холодних твоїх сiней. Я не захоплююсь тобою, не пiдношу тебе до неба перед свiтом.
Нi, я кажу тобi, сивий: ой хатинонько, моя голубонько, спасибi тобi - прощай".
Це нiби перегукується з такими рядками в "Зачарованiй Деснi": "Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з якої пив колись воду, i до моєї бiлої привiтної хатини i посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства.
Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунiзму"!
Син свого часу, автор "Аерограда" i "Мiчурiна" найповнiше, найвиразнiше, наймогутнiше виявив своє ставлення до майбутнього, найгучнiше проспiвав славу комунiстичному будiвництву в своїй "Поемi про море".
Про що ця поема? Про Каховку, про створення Каховського моря, про дива нової технiки, про чудесних нових людей? Так, звичайно. I, розумiється, не тiльки про Каховку, а й про Ангару, i про Єнiсей, i про майбутнi мiжпланетнi польоти, i про перетворення всiєї землi в нову землю. Але цим сказано ще надто мало. Це поема про людянiсть, про людську душу в усiх її суперечностях, про благородство i працю, яка оновлює свiт.
Список людей, людських характерiв, якi переходять перед нами в поемi, - неосяжний. Тут i генерал, повний ще споминiв про Вiтчизняну вiйну, якому колишнi товаришi його, колгоспники, пропонують стати головою їхнього колгоспу - i це не дивує читача поеми (i глядача зробленого за нею фiльму), як не дивує генералова вiдмова. Тут i iнженери, керiвники будiвництва, i драматург, що в самому вирi життя марно шукає "матерiалу" для майбут ньої п'єси i нiяк не може знайти потрiбного йому "конфлiкту", i архiтектор, що створив "пишний проект" Будинку культури, а проте пiяк по може зрозумiти, чому проект отой не задовольняє колгоспникiв, i голови колгоспiп, i колгоспники та колгоспницi, i рядовi робiтники будiвництва - теслi, муляри, бульдозеристи...
Бачимо в поемi i дiвчат, i молодиць, i змучених своїм удiвством удiв, i сiльського хлопчика, що серйозно, як про щось зовсiм уже реальне, розпитує про польоти на Марс... Тут люди, що з великою тугою руйнують - на днi майбутнього моря, яке самi ж вони утворюють, - свої хати... З тугою i з радiсним поглядом у прийдешнє... Тут кохання - соромливе, пристрасне, iнодi затруєне зрадою. Тут пiснi, що весь час, вiд першого кадру, супроводять фiльм, - пiснi Шевченка, давнi народнi пiснi, пiснi новочаснi, росiйськi та українськi, тут i вiршi Лєрмонтова... Тут батьки i дiти, тут новi спогади про грiзнi днi Великої Вiтчизняної вiйни, коли героїчнi струни в людських грудях напруженi були з такою ж силою, як напруженi тепер, у днi велетенського мирного будiвництва. Тут б'ється й пульсує живе, конкретне почуття прийдешнiх днiв комунiзму, про якi так зворушливо говорять двоє персонажiв поеми: одне питає, чи будуть люди страждати при комунiзмi, а друге вiдповiдає: будуть, бо будуть же любити...
Олександр Довженко не тiльки в розмовах з друзями, не тiльки в прилюдних виступах, але всiєю творчiстю завжди смiливо вторгався в саме життя, вiн усiєю пристрастю свого могутнього серця любив, усiм вогнем свого глибокого розуму бачив те прекрасне, до чого йде людство, i ненавидiв усе, що стоїть на дорозi до того прекрасного. Про всю його творчiсть можна сказати власними його словами (з оповiдання "Сон"): "Се була симфонiя патетична про становлення мого радянського ладу на землi. Мiй гiмн Радянського всесвiту. Я створив його любовно i палко, викував срiбним молотом в найгарячiшiй кузнi, вилив в не бачену донинi форму мого нового часу з цiлої безлiчi щонайскладнiших звукових сполучень, найрiзноманiтнiших, протирiчивих, як сама боротьба".

=====================================================================

Iван Сенченко. ДIоген



В бочцi було незручно, болiли ребра, крiм того, кусали блохи. Були i деякi iншi незручностi, наприклад: з якогось часу вiн став наживати тiла, обрезк, став важкий. Дiвчата не помiчали його; навiть перестали зазирати молодицi. Лише старi перекупки все частiше й частiше починали навiдуватися до нього, шукаючи вiдповiдi на одвiчнi питання: що є iстина, що с любов i чи можна повернути те, що кануло в вiчнiсть.
Це все мало втiшало фiлософа, але вiн став надто ледачий, щоб примусити себе рухатися. Так минали днi й ночi, поки нарештi всьому цьому не прийшов край i то в зовсiм несподiваний спосiб.
Був гарячий вечiр. По вулицях мiста товпився народ. Згодом у натовп з шумом врiзались вершники на чолi з струнким вродливим бiлявцем, в якому всi одразу пiзнали Александра[2], сина Фiлiппа - царя Македонського. Вулицi вмить опустiли. Найшвидше тiкали молодi дiвчата. Александр уже був хотiв повернути коня навздогiн, як враз увагу його привернула глиняна бочка, захаращена мiж камiнням старого муру. Бiля бочки сидiли двi перекупки, i на їх обличчях було помiтно, що вони переживають найщасливiшi хвилини тiєї пори свого життя, коли втiхи розуму починають брати гору над нiкчемними втiхами тiла. З бочки чулося бубонiння. Дiоген був у поганому настрої. Баби мало тiшили його. Вiн молов iдiотськi дурницi, а бачачи, як вiд цього млiють перекупки, i зовсiм оскаженiв.
- Хто це такий, i що все це значить? - осаджуючи коня, спитав Александр, з цiкавiстю вдивляючись в сцену, це все тiшило його - i старi дурепи в позi мадонн, i брудний мугир, оскаженiлий вiд нападу лютi, товстий i, видно, голодний як пес.
- А хiба ти не знаєш? - забелькотiв у вiдповiдь п'яний горлохват на iм'я Птоломей. - Це ж Дiоген, знаменитий фiлософ, учень чи Сократа, чи Платона, а може, й ще кого... Пам'ятаєш - iдеї, платонiчну любов...
- А-а, це цiкаво, - мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем Арiстотеля[3], хитрого i набридливого грека iз Стагiри. Йому враз стало нудно, нiби вiн прослухав повний курс метафiзики, логiки й iнших наук, в яких мiстилося все що завгодно, крiм одного: як стати путнiм солдатом. Незважаючи на всю вiдразу до фiлософiї, Александр все ж встиг помiтити, що, попри надмiрну опухлiсть, фiлософ мав досить моложаве обличчя, отож з нього можна було б ще зробити коли не солдата, то принаймнi корисну людину - нiчного сторожа або асенiзатора, яких так бракувало у мiстi. Але разом з тим вiн хотiв знати, що має за душею ця знаменитiсть, вiд одного вигляду якої нападають нудоти.
Побачивши коней i озброєних на них зарiзяк, перекупки чимдуж кинулись врозтiч, i Дiоген лишився вiч-на-вiч з Александром. Спочатку, як i перекупки, вiн був злякався, але, пiдбадьорений досить мирним виглядом чiльного вершника, отямився i похнюпо спитав:
- Чим маю служити шановному пановi?
- Ти, кажуть, фiлософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення?
- В безкiнечному удосконаленнi душi й серця.
- Яким способом?
- Способом споглядання внутрiшнiм оком iдей i гiдностей, закладених в душi i серцi людини.
- Але ж це iдiотська дурниця! - ледве стримуючи себе, гукнув Александр. - Єдина рiч, що прокладає шляхи до удосконалення людини - це сила: вона розбиває ворогiв, закликає до подвигiв, вона валить старi царства i творить на їх мiсцi новi; це найчудовiше, що може буть на землi. Сила - це єдиний спосiб не давати людям загнивати у їхнiх бочках, i ти, сподiваюся, якнайшвидше переконаєшся в цьому.
Мовивши це, Александр обернувся до своїх хлопцiв, i тi на один погляд його, позiскакувавши з коней, кинулися бiгом до Дiогена. Рятуючися, вiн був пiрнув в свою бочку, але це не призвело нi до чого. Пiдхоплений дужими руками, вiн майнув у повiтрi, але, неспроможний полинути у високостi, гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вростає диня у пляшку. Бочка розсипалась вдрузки. Що ж до Дiогена, то вiн, не встигнувши навiть блимнути оком, знов опинився в тих самих руках i тепер вже остаточно, без жодної надiї звiльнитися вiд них. А втiм, солдафони виявилися бiльш добродушними, нiж це могло здатись спочатку. Йому навiть не розквасили носа, а бiльше штовхали межи плечi i де доведеться.
Отож отак пiдохочуваний та щоразу вигукуючи: "Це насильство, насильство!" - Дiоген нарештi добився до банi. Тут, упершись, як вiл, ногами у землю, а плечима в колiна своїх супротивникiв, вiн почав кричати ще голоснiше, що насильство не є аргумент фiлософський, з огляду на що вiн оголошує рiшучий протест. Кажучи таке й подiбне, вiн так прудко крутнувся, що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця спритнiсть лише погiршила його становище, i, замiсть того щоб iти до передбанника ногами, вiн полетiв туди сторч головою.
Тим часом, поки Дiоген лежав, уткнувшися носом в плетiнку, дослухаючися до джмелiв, що гули йому в головi, в передбанник вдерлись солдати i, зiрвавши з нього штани i сорочку, потягли далi, приказуючи: "А йди, чортове опудало, не опирайсь, як осел!" Це тривало до того моменту, поки його нарештi не вштовхнули в купальню, де й поставили з смiхом пiд найдрiбнiше ситечко душу.
Вода виривалася з нього, як з пекла, била, кусала, сiкла; в головi наморочилося вiд цього гарячого вихору, i тiло охоплювало приємне томлiння.
Солдати горланили, хрюкали вiд задоволення.
Проте натираючи вiхтями Дiогенову спину, плечi й груди, здираючи з них двадцятилiтнiй леп, вони не покладали i в думцi, що саме
цi хвилини вирiшувалася i розв'язувалася найважливiша фiлософська проблема.
Розлютований, обурений фактом найбрутальнiшого насильства, наляканий цими пекельними вигуками, стовпами i хмарами гарячої пари, сичанням, що виривалося з ситечок душiв, нарештi гiгантськими вiхтями, що загуляли у нього на спинi, Дiоген ладен був уже знепритомнiти, як враз вiдчув, що йому у серцi, в самiй глибинi його, щось приємно засвербiло. Кинувши борюкатися, вiн став прислухатися до себе i з здивуванням спостерiг, що ця приємна сверблячка не те що зменшується, а ще бiльшає, розпливається по всьому тiлi, пронизує його нез'ясненно приємними уколами...
Дiоген крекнув так точнiсiнько, як кректали отi хлопцi. Що це значить? Чого йому так приємно? Що викликало цю чарiвливу сверблячку? Стусани отих грубiянiв? Струменi води? Тепла пара? Але ж це все зовнiшнi сили, якi не мусили б мати жодного впливу на переживання душi, що сама з себе бере своє щастя i горе! Це так. Так вiн навчав все життя. Але виходить, що це була затишна брехенька, i внутрiшнє, як цимбали, живе лише справдi тодi, коли свiт зовнiшнiй кладе на нього свiй дотик. Але ж свiт зовнiшнiй - безмежний; нема нiчого величнiшого i чарiвливiшого за нього! Якi ж потужнi мелодiї вiн може викликати з людської душi!
Ця думка, як блискавка спалахнувши, освiтила Дiогенiв мозок.
- Не може бути! - вигукнув вiн i так голосно це скрикнув, що солдати перезирнулися i один з них, щоб заспокоїти Дiогена, хриплуватим, але приємним голосом мовив:
- А ти ж як собi думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка!
Ясна рiч, що Дiоген не вiдповiв на це, навiть не глянув на свого несподiваного спiльника, а втiм, ворожiсть до нього геть зникла. Вже згодом, придивившися до нових своїх товаришiв, вiн побачив, що кiнець кiнцем це були не такi вже й брутальнi насильники: бородатi дiти з здоровенними руками. Побачивши, що настрiй Дiогена змiнився на кращий, вони стали пiдморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили:
- Ну, от ба, а то брикавсь... Ех, ти, голово кобиляча! Накупавшися, всi рушили до казарми i потрапили якраз на обiд. Дiогеновi, що був голодний як вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном i заправлений салом, та здоровенна миска гречаної кашi теж з салом здалися надзвичайно смачними. Вiн молов, аж за вухами лящало. Потiм посiдали спочивати в холодку. Дiоген став розповiдати рiзнi жартiвливi iсторiйки, яких знав силу. Солдати, не стримуючи себе, реготали, як дiти. Цей дотепний мугир починав їм подобатися. Дехто навiть висловлював жаль, що вiн дарма запакував себе в бочку, тимчасом як мiг би прожити далеко приємнiше, розважаючи людей на ярмарках i базарах.
Пiсля обiду взялися до працi, якої було безлiч, бо мали навантажувати кораблi в далеку дорогу. Дiогеновi, що носив мiшки нарiвнi з усiма, це тренування здалося важкеньким. З незвички болiв поперек, пiт заюшував очi, пiдгинались колiна, заважав, тягнучи до землi, живiт, але все ж вiн працював так завзято, нiби все життя тiльки й знав, що тягав на собi мiшки з сухарями й таранею. Праця - зовнiшня сила щодо людини, цiкаво, якi вiзерунки вона витче на його душi?! Так вiн працював до самого вечора i мав би себе кiнець кiнцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув:
- Шабаш! Кiнець! Купатися, хлопцi!
Не чекаючи другого запрошення, хлопцi, а разом з ними i Дiоген, сипнули на берег. Море спокiйно оповивала передвечiрня синя мла Але Дiогеновi було не до поетичних красот. Першi десять хвилин вiн нерухомо лежав на пiску ще теплого пляжу i лише потiм, вiдчувши в собi якiсь ознаки життя, шубовснув у воду. Накупавшися, Дiоген раптом став перед фактом, що голод роздирає йому нутрощi. Це, мабуть, чудово зрозумiв i старшина, бо, побачивши, о всi уже вийшли з води, знову загукав так, як тiльки умiє гукать старшина:
- Ну, хлопцi, - вечеряти!
На вечерю подали галушки. Озброївшись величезною шпичкою, Дiоген умостився бiля миски в зелених вiзерунках i працював так завзято, що отямився лише тодi, коли миска спорожнiла, а в неї ж влазило два солдатських котелки галушок!
Спали пiд голим небом. Дiоген примостився бiля привiтного бородатого солдата, мiж iншим, того самого, що найенергiйнiше орудував колiнами, запихаючи Дiогена в баню.
- То ти що, так i є сам-один? - спитав солдат, остаточно вмостившися на кулi iз таранею.
- Як бачиш, - вiдповiв Дiоген.
- I тобi не нудно без баби?
- Це як сказать, - вiдповiв Дiоген, вiдчувши цiлковите блаженство, бо нiколи так йому не лежалося, як на кулях iз таранею, i додав: - А ти?
- Я?.. - Бородай оживився: - Я, брат... У мене там жiнка, як краля, i хлопчисько... Таке втiшне. - I, пiдвiвшись на лiкоть, почав ще i ще розповiдати, яка в нього гарна жiнка й хлопчатко. Закiнчив вiн зовсiм несподiвано, зiтхнувши сумно при цьому: - I коли цьому край? Все вiйна та вiйна! Комусь там хочеться навкулачки, а ти чоловiче пiдставляй свою морду...
Так минув перший день. За ним пiшли iншi днi, тижнi, мiсяцi. Дiоген зовсiм звик до людей i роботи, тягав мiшки не згiрш за iнших; на навчаннях же так спритно орудував i вiдбивав крок, що солдати прицмокували з задоволення. Колись брезкле його тiло змiцнiло, живiт зник, плечi оповили тугi м'язи; вiн покращав, помолодшав i виструнчився так, що, проходячи вулицею, не раз ловив на собi меткi погляди жвавих молодичок замiстя. Як вiн тепер реготався з тiєї дурної фiлософiї, згiдно з якою шлях до удосконалення гiдностей людини лежить в спогляданнi цих гiдкостей. Нi! Пiд лежачий камiнь i вода не тече. Вже вода з-пiд ситечка душу, мiшок iз таранею дають зрозумiти, що навiть такi дрiбнi фактори дають поштовхи мислi i загартовують тiло. А що ж говорити про великi дiяння, де дiють зусилля i воля багатьох тисяч людей? Думаючи так, вiн мав на увазi великий похiд Александра в Азiю[4], участь в якому ладнався взяти увесь грецький свiт пiд проводом Александра та його полководцiв. I Дiоген нетерпляче ждав початку цього походу: вiн мав зробити грандiозний поштовх народам Заходу i Сходу, бо великi дiї мусять мати й великi наслiдки для цiлих народiв i кожної людини зокрема.
I ось нарештi його сподiвання здiйснилися. Армiя рушила в похiд. Забувши за куряву й спеку, за труднощi довгого шляху, Дiоген завзято вiдбивав крок, горланив пiсень, гриз сухарi i, пожувавши таранi, з жадобою накидався на воду. I що далi проходила армiя, то все безмежнiше розсувалися горизонти. Свiт був безкраїй, бiг у всi боки, i як чудово було вiдчувати себе переможцем цiєї безмежностi! Але на шляху до цього чудового свiту лежала Гранiка, рiчка, за якою громадилася величезна армiя персiв. Не затримуючись нi на хвилину, Дiоген ступав у воду поруч, а часом i попереду iнших воякiв Александра. Атака македонян була незламна. Розбитi полчища персiв шукали порятунку у втечi. Втомившись гнатися, Дiоген сiдав на землю i цiлував її, переповнений почуттям незбагненної радостi.
Минули мiсяцi й роки. Великий похiд тривав. Дiоген брав участь в облозi Мiлета[5], гатив греблi, здобуваючи Галiкарнас[6], пройшов переможним маршем через Карiю[7], Лiкiю[8], Фрiгiю[9] й Кiлiкiю[10]. Тiло його стало мов лите iз бронзи. Спочинки стомлювали його своєю бездiяльнiстю. Вiн знав щастя лише в походi. Коли були їжа i питво, вiн з насолодою їв i пив, коли не було, вiн iшов неослабним маршем у тi принаднi далi, пiдтримуючи своєю невтомнiстю iнших. З дивною жадобою вiн накидався на все, чого не знав i що бачив уперше. Оволодiвши мовою персiв, вiн почав вивчати мову Єгипту, щоб, подолавши її, взятися за мову Фiнiкiї[11] i Вавiлонiї[12]. Вiн придивлявся до життя сiл i великих мiст, вимiряв пропорцiї грандiозних будiвель, провадив розмови з ремiсниками й фiлософами, читав твори не знаних ранiше письменникiв. Вiн так само досконало вивчив iсторiю мiст, географiю i звичаї країни, що на його поради зважали не лише солдати, але й вищi начальники - вiй показував шляхи i знав, де бiжать джерела в пустинi. Мiж iншим, це саме вiн був тим солдатом, що спромiгся по краплинi назбирати води Александровi, коли армiя потрапила в тривале безводдя в пустинi. Як вiдомо, воду цю Александр виплеснув геть, сказавши, що для всiх її було б надто мало, для нього ж її занадто багато. Це не вразило Дiогена, як не вразило й жодного з його товаришiв. Те, що вчинив Александр, вчинив би i кожен з них. Не тому, хто поклав до нiг своїх Азiю, вимiряти кухлями велич духа i витривалiсть!
Десять рокiв тривав похiд. Вiйсько Александра дiйшло до берегiв Iнду[13] i оазисiв Согдiану[14]. Свiт було пройдено. Мiльйони людей упали до нiг Александровi, але... щораз тяжче ставало на душi Дiогена. Вiн знав багато, вiн бачив багато, але те, що вiн бачив, не викликало вже радостi в нього. З одного i по другий край свiту народи гнулись в тяжкiм ярмi рабства. Мiнялись царi, одних сатрапiв заступали iншi, але доля народу вiд цього не кращала. Все так само тягнуть вони свою гiрку лямку i за Александра, як тягли її i за Дарiя[15]. А тим часом це ж були живi мудрi iстоти! Чому мусять вони працювати для iнших i не жити для себе, для своїх працьовитих жiнок, для своїх веселих милих дiтей? Чому свiт так не гаразд побудований? I Дiоген поринув у думи. Вiн перебирав подiї iсторiї, зважував i порiвнював життя рiзних народiв. I думи цi не давали йому спокою. Колись невтомний, вiн iшов, низько опустивши голову. Вже давно минув час, коли вiн так безтурботно смiявся. Вiн закинув геть книги. Вiд розмов з жерцями, цими свiтилами країни, його нудило. Розцяцькованi царедворцi видавались йому тими дурнями, що плачуть на весiллi i танцюють над домовиною, в яку живцем покладенi цiлi великi народи.
Похiд закiнчився. Якийсь час Александр в дитячiм захопленнi переживав свiй трiумф, але всього цього надовго не вистачило. Постали клопоти, що робити, як бути з цим величезним царством, що не держалося купи i ладне було щохвилини розпастися. Александр вживав усiх зусиль, щоб змiцнити його, але все, що вiн робив, було або смiшне, як от переодягання своїх наближених в одяг перських царедворцiв, або недоречне, як наказ про одруження з персiянками десяти тисяч македонських солдатiв. Не це потрiбне народам, не цього вони сподiваються, не в цих шлюбах лежить порятунок iмперiї. Треба робити щось величне, що привернуло б до Александра серця змучених ярмом рабства народiв! Як багато передумав в цi днi Дiоген! Але iсторiя народiв Ассiрiї[16], Вавiлонiї, Єгипту, Персiї[17], нарештi його батькiвщини - Грецiї - лише змiцнила його переконання, що причиною їх загину є рабство. Лише вiльна людина може любити i захищати свою батькiвщину, не боячись удару в спину. Поки ця загроза iснує, царства засудженi на загибель. Так упали пишнi Афiни[18] пiд ударами Македонiї - вiльної вiд рабства країни. Так упали перед свободними воїнами Фiлiппа[19] всi iншi грецькi мiста, i тепер пiд натиском тiєї самої сили впала iмперiя Дарiя. Воля збiльшує сили народiв, i тiльки подумати, яка б це була сила - iмперiя Александра, коли б вiн зажадав знищити рабство! Мiльйони людей потяглися б до нього, як-бо затужили за тiєю волею народи! Те, що думав Дiоген, було страшне, а тим часом саме в цьому лежав порятунок для Александра, Грецiї та всiх країн, що ввiйшли до складу нової свiтової iмперiї. I ще нижче опустив Дiоген свою присивiлу голову. Хто зрозумiє його? Нiхто! Напевне нiхто...
Раптом проблиск надiї освiтив його замучену душу. А що коли викласти свої думки Александровi, запалити його уяву грандiозними картинами суспiльства, побудованого на нових, не чуваних людством основах, досить могутнього для остаточного завоювання Iндiї i Китаю. З цими думками Дiоген рушив у палац.
- Що тобi? - спитали його.
- Бачити Александра, - вiдповiв Дiоген.
- Це рiч неможлива та й непотрiбна. Якщо ти стомився, про що свiдчить твiй вигляд, i бажаєш повернутися додому, то нiщо не може бiльше затримати тебе в цiй країнi.
I, вже не чекаючи, що скаже на це Дiоген, царедворець звелiв внести його в реєстр тих ветеранiв, що повертались на батькiвщину. Дiоген гiрко скривився i пiшов геть: палац кишiв знатними персiянками, i всумiш з македонськими i грецькими воєначальниками ходили сатрапи, сторожi рабства в країнi. Чи не їм, пак, викласти свої плани?
Iшов дощ, i було непривiтно й холодно. Свистiв вiтер, сумно шумiли дерева пожовклим листом. Знесилений лiтами й вiйною, Дiоген лежав пiд парканом, не намагаючись навiть захистити себе вiд вiтру i потокiв дощу. Йому було байдуже. Життя пройшло марно. Жоден спогад не зiгрiв йому грудей. Людство страждало до нього i буде страждати по ньому. Ось вони йдуть, поспiшають, заклопотаний кожен своєю справою, вiльнi i раби, однi з потаємним, глибоко захованим страхом, iншi з так само глибоко захованою ненавистю. Iдуть? Хай iдуть. Зiбравши сили, Дiоген повернувся до паркана. Iнодi до нього пiдходив хто-небудь, але, впiзнавши, що це лежить Дiоген, з смiхом вiдходив геть. Вуличнi хлопчаки кидали в нього камiнцями; жiнки реготалися; визнанi дотепники тягли його за хiтон; вiн сердився, гнав їх геть, а вони казали: "Пес! Скажений пес! Коли вже вивiтрить вiтер твої дикi химери?!" Але всi - i тi, i другi, й третi - боялись його, бо те, чого вiн навчав, таїло загрозу суспiльству. Свiт без рабства - це безумство! I його штовхали ногами.
I проте все ж був хтось, що пiклувався про нього. Прокинувшись вранцi, вiн знаходив їжу бiля себе, iнодi оберемок соломи i кухоль вина.
Раз вiн прокинувся вiд тупоту нiг. "Хто там?" - спитався вiн. Люди зникли, але бiля себе вiн побачив велику глиняну бочку, що могла б захистити його вiд негоди. Пересилюючи слабiсть, вiн заховався в нiй, радий затишковi i сухiй просянiй соломi. Так минула зима, а з нею негода i холод. Визирнуло весняне сонце i своїм теплом оживило Дiогена, сонце - те єдине, що дає хоч трiшечки радостi поневоленим в їх тяжкому життi.
Але не до цього було Александровi. Обтяжений думами, вiн їхав вулицею мiста, низько опустивши тяжку голову. Все не клеїлось, не в'язалось у нього. Хвилювалася армiя, йшли чвари мiж полководцями. Як мало вони справдили надiї царя! Кожен тягне в свiй кут. I от вiн помре вiд безсонних ночей i цiєї жахливої пропасницi. Хто стане бiля керма царства? Птоломей? Марна надiя, йому б досить якогось закутка, Єгипту, наприклад. Порожнеча! А порожнеча - як може вона притягати народи?
Це вже замiстя. За спиною з якоїсь дурницi смiється Птоломей; видно поля, iдуть у ярмах воли i за ними раби, низько похиливши голови. Що вони думають? Цiкавить їх доля iмперiї Александра? А втiм, чому це мусить цiкавити їх? Вiн повертає свiй зiр в iнший бiк. Халупи, паркани, забута глиняна бочка. Проте нi. З неї визирає людина; великий бугристий лоб i зосереджений у собi погляд. Щось знайоме ворушиться в пам'ятi. Хто це? Де вiн бачив його? Ах, це Дiоген, фiлософ. Про що вiн думає? Болять йому болi Александра? Вiн спиняє коня i торкає хлопчину:
- Це Дiоген, я хочу розмовляти з ним.
- Я слухаю, царю.
Кiнь звивається дибки, гарцює, i ось вiн бiля бочки
Дiогена.
- Дiоген! - весело гукає хлоп'я. - Александр хоче розмовляти з тобою.
Дiоген повертається i через силу спирається на лiктi. Iм'я, назване хлопчиком, розхвилювало його. Як багато спогадiв заворушилося в пам'ятi Дiогена: i пригоди десять рокiв тому, i походи, i безводдя в пустинi, i свої нездiйсненнi надiї. Що треба йому? З чим вiн? Тим часом Александр наблизився i, зiйшовши з коня, сiв бiля бочки на каменi.
- Я слухаю тебе, - тихо сказав Дiоген, вдивляючись у тiнь того, що було колись полководцем i великим царем. Александр мовчав i не скоро сказав:
- Я думаю, Дiогене... Дiоген мовчав.
- Про моє царство. Дiоген мовчав.
- Що станеться з ним, коли я помру?
- Воно може не розпастися, - глухо вiдповiв Дiоген.
- Ти про... це думав? - Гнiв зазвучав в голосi Александра.
- Воно може не розпастися, - не звертаючи уваги на це, провадив далi Дiоген, - але сила - недостатнiй засiб для цього. Ти правий ише наполовину. Силою можна взяти, але, щоб вдержати, потрiбна ще мудрiсть.
- Я слухаю, - кусаючи губи, видушив iз себе Александр. Його розбирав гнiв. Слова Дiогена про можливiсть розпаду iмперiї приголомшили його. Значить, не вiн сам думав про це, але й цей... Яка могутня голова, якi гулi на лобi, о Птоломей, Птоломей з плоским лобом!
- В чому ж мусить полягати ця мудрiсть? - нарештi спитав Александр.
- У звiльненнi країни вiд рабiв!
- Але їх багато i їх не можна знищити!
- Але навiщо нищити? - вигукнув Дiоген. - Хiба я сказав це?
Александр втупився очима в Дiогена. В них уже блиснув здогад. Вiн зрозумiв напрям думок Дiогена, тих страшних думок якi терзали його самого. Але цар царiв - як вiн мiг би стати царем рабiв?! Це божевiлля! I вiн гукнув не Дiогеновi, а самому собi:
- Мовчи, божевiльний! Сонце не сходить на заходi, i рiчки не течуть вiд моря. Я забороняю говорити тобi далi!
- Але слухай!.. - Дiоген раптом схопився, повний енергiї. Очi його палали, в обрисах обличчя проглянула непоборна мiць. - Слухай сюди, - закричав вiн, - з вiльними македонцями ти завоював половину свiту; звiльни цю половину свiту вiд рабства, i ти пiдкориш увесь свiт! Уся Iндiя i Китай, землi в Африцi, Скiфiя[20] i Кавказ, Сiракузи[21] i Ефiопiя з трiумфом пiднiмуть тебе до небес!
Александр завагався. Щось молоде i чудове блиснуло йому в очах. Нiздрi йому затрепетали.
- Тож не гай часу, Александре, ти стрясеш свiтом, i iм'я твоє, як заграва, стоятиме над вiками!
Та погляд Александра вже збляк. Щоки його вкрила блiдiсть. Вiн тремтiв i так сильно, що не мiг вдержати на колiнах лiктi.
- Що тобi? - спитав стурбовано Птоломей, пiдтримуючи царя, коли той приступив до коня. - Знову ця пропасниця? Чи схвилював той мугир?
- Мугир? - Александр тоскне глянув на Птоломея. I вже не скоро сказав: - Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волiв би стати Дiогеном. Але що до цього тобi?

[1] Дiоген iз Сiнопа (бл. 404 - 323 до н. е.) - давньогрецький фiлософ школи кiнiкiв. Учень Антiсфера. Заперечуючи вчення Платона про об'єктивне iснування iдей як загальних понять, визнавав лише реальнi конкретнi речi. Проповiдував крайнiй аскетизм, називав себе громадянином свiту ("космополiтом"). За легендою, жив у бочцi (пiфосi).
[2] Александр Македонський (356 - 323 до н. е.) - цар Македонiї з 336 р. до н. е., один iз найвидатнiших полководцiв i державних дiячiв стародавнього свiту. Син македонського царя Фiлiппа II. Пiдкоривши Грецiю, з 334 р. до кiнця життя вiв завойовницькi вiйни на Сходi. Пiсля ряду перемог створив найбiльшу свiтову монархiю стародавнього свiту iз столицею у мiстi Вавiлонi. Держава Александра Македонського, позбавлена мiцного внутрiшнього зв'язку, швидко розпалася пiсля його смертi.
[3] Арiстотель (384 - 322 до н. е.) - давньогрецький фiлософ i вчений. Учень Платона. Залишаючись в основному на позицiях iдеалiзму, в рядi питань, особливо в теорiї пiзнання, вiдстоював принципи матерiалiзму.
[4] ...вiн мав на увазi великий похiд Александра в Азiю... - Йдеться про походи Александра Македонського в 334 - 331 рр. до н. е.
[5] Мiлет - стародавнє мiсто в Малiй Азiї. Торговельний, ремiсничий i культурний центр античного свiту. Грав провiдну роль у грецькiй колонiзацiї (заснував близько 80 колонiй).
[6] Галiкарнас - торговельний i культурний центр на пiвденному заходi Малої Азiї (нинi мiсто Бодрум на територiї Туреччини). Заснований грецькими колонiстами близько 1200 р. до н. е. - 334 р. до н. е. Галiкарнас був завойований i зруйнований Александром Македонським.
[7] Карiя - область на пiвденному заходi Малої Азiї (територiя сучасної Туреччини). З кiнця II тисячолiття до н. е. її населяли карiйцi, з кiнця IV ст. до н. е. була завойована Александром Македонським, з III ст. до н. е. - Селевкiдами.
[8] Лiкiя - давня країна на пiвднi Малої Азiї. З VI ст. до н. е. завойована персами, згодом була пiд владою Александра Македонського, у складi держави Птоломеїв, Риму.
[9] Фрiгiя - область у пiвнiчно-захiднiй частинi Малої Азiї. У 133 р. до н. е. захiдна, у 25 р. до н. е. схiдна частина областi ввiйшла до складу Стародавнього Риму
[10] Кiлiкiя - давня область у Малiй Азiї (на пiвднi сучасної Центральної Туреччини). У 333 р. до н. е. завойована Александром Македонським. У середнi вiки Кiлiкiя була об'єктом боротьби мiж Вiзантiєю, арабами i сельджуками. В 1515 р. стала частиною Османської iмперiї.
[11] Фiнiкiя - давня країна на схiдному узбережжi Середземного моря (нинi територiя Лiвану i Сiрiї). Перебувала пiд владою Стародавнього Єгипту, пiзнiше завойована персами, в 332 р. до н. е. - Александром Македонським.
[12] Вавiлонiя - давня рабовласницька держава на пiвднi Месопотамiї (нинi - територiя сучасного Iраку). Завойована персами
[13] Iнд - одна з найбiльших рiк Пiвденної Азiї в межах Китаю, Iндiї i Пакистану. Довжина 3180км. Бере початок у Тiбетському нагiр'ї, впадає в Аравiйське море.
[14] Согдiан (Согдiана, Согд, Согуд) - давня область у басейнi рiчок Зеравшану i Кашкадар'ї (нинi територiя Таджицької та Узбецької РСР). У IV ст. до н. е. загарбана вiйськами Александра Македонського, пiзнiше тут iснувало автономне Самаркандське князiвство.
[15] Дарiй. - Йдеться про Дарiя I (Дар'явауша), перського царя з династiї Ахеменiдiв у 522 - 486 рр. до н. е. Близько 518 р. до н. е. завоював пiвнiчно-захiдну частину Iндiї, в 514 - 513 рр. до н. е. вiдбувся його похiд на скiфiв Пiвденного Причорномор'я. За Дарiя I почалися греко-перськi вiйни.
[16] Ассiрiя - стародавня рабовласницька держава., що iснувала в Пiвнiчнiй Месопотамiї.
[17] Персiя - назва Iрану до 1935 р.
[18] Афiни - рабовласницьке мiсто-держава (полiс), важливий економiчний, полiтичний i культурний центр Стародавньої Грецiї.
[19] Фiлiпп. - Йдеться про царя Македонiї з 359 по 336 р. до н. е., батька Александра Македонського Фiлiппа II (бл. 382 - 336 до н. е.).
[20] Скiфiя - давня країна на територiї степової i лiсостепової частин сучасної УРСР. Назва походить вiд племен скiфiв, якi панували тут у VII - III ст. до н. е.
[21] Сiракузи - давньогрецьке мiсто-держава на пiвденному сходi Сiцiлiї, центр морської торгiвлi Засноване близько 734 р. до н. е

=====================================================================

ГригорIй Сковорода



далее: БЛАГОДАРНЫЙ ЕРОДIЙ >>

Українська проза (збIрка II)
   БЛАГОДАРНЫЙ ЕРОДIЙ
   АФОРИЗМИ
   РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВIТ, ЧИ БУКВАР СВIТУ
   ЖАБИ
   БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ
   ЗОЗУЛЯ ТА ДРIЗД
   DE LIBERTATE
   КАМIННИЙ ХРЕСТ
   КЛЕНОВI ЛИСТКИ
   МАРIЯ
   НОВИНА
   ПАЛIЙ
   СИНИ
   ЗЕМЛЯ - ВОНА ЗЕМЛЯ
   ВИНО З ТРОЯНД
   КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ
   ЧОРНА ПIДКОВА
   ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
   ДУМА ПРО ДIДА
   ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ
   СIРИЙ ПАКЕТ
   НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю
   БIЛI ПРИВИДИ
   БЕНКЕТ НА ТОКУ
   СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ
   ШКОЛЯР
   ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
   САФАТ ЗIНИЧ
   СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ
   ТРИ ЯК РIДНI БРАТИ
   ОЛЕНА
   О НАЛИВАЙКУ
   КАРТИНА ДРУГА
   ДIЯ ДРУГА
   КАРТИНА ТРЕТЯ
   КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
   ДIЯ ТРЕТЯ
   КАРТИНА ШОСТА
   ЗОЗУЛИНI ЧЕРЕВИЧКИ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация